Це вже всьоме доброчинна організація проводить в Україні флешмоб #letshelpbabusya.

Кажуть, кожен повинен робити те, що в його силах. Тому я, дев’ятнадцятилітня студентка, вирішила відмовитися від позиції простого спостерігача й долучилася до акції в ролі волонтерки.

Білі брендовані футболки “Let’s help”, гроші в кишені, які сьогодні не просто папірці, подруга на підмогу й позитивний настрій – до роботи готові! На своїй точці в супермаркеті вже з опів на десяту. Чекаємо покупців, яким цього разу не доведеться діставати власних гаманців.

– Спасибі вам, дівчатка, від душі спасибі, – зі щирою вдячністю у трохи вологих від сліз очах промовляє Наталія Іванівна, перша бабуся-відвідувачка супермаркету.

Протягуємо їй два пакети, повні продуктів, і бажаємо гарного дня. Вона ще з півхвилини не виходить із магазину – обсипає нас такими приємними “щастя великого”, “здоров’я міцного” й “успіху в усьому”. Від надміру компліментів навіть трохи ніяковіємо. Бабуся йде, а усмішки на наших обличчях не згасають іще довго. Ну що таке нині двісті гривень для пересічного українця? Десять днів поїздок громадським транспортом на роботу, два походи в аж ніяк не найкращий кінотеатр, місячне поповнення нормального тарифного плану. А для середньостатистичного пенсіонера це реальна можливість нарешті повернутися додому не з порожніми руками, дозволити собі те, на що власну “останню копійку” точно б не витратили.

На чому ж зупиняють свій вибір наші сьогоднішні героїні? Єдиної тенденції немає – кожна визначила власну тактику покупок. Перша, наприклад, діє дуже раціонально.

– Що ж бабусі потрібно? – задумується вголос після нашого: “Допоможемо укомплектувати кошик на дві сотні”.

Вона одразу йде у відділ із найпріоритетнішими товарами. Олія соняшникова, пакет гречки й такий самий – шліфованого рису, кілограм вагових макаронів, що на акції, найдешевший чорний чай і, звичайно, хліб із висівками. Потім спиняється, заглядає в корзину, із надією зиркає на нас.

– Ще гривень на п’ятдесят можете чогось узяти, – тішимо жінку.

Вона тягнеться по пакет сметани, мабуть, найдешевшої, звичної вже в раціоні. Раптом рука зависає над лотком, і в корзину потрапляє сметана на сім гривень дорожча. У мене всередині щось йокає: хай йому грець, щоб людина в XXI столітті не могла собі дозволити у повсякденному житті кращого продукту лише через мізерну різницю в ціні.

Наступна бабуся, із якої сьогодні знімаємо “тягар” розплати на касі в супермаркеті, – Галина Дмитрівна – діє геть по-іншому, схоже, за принципом “Якщо не зараз, то коли?” Вона навіть не виходить далі овоче-фруктового відділу. Зізнається: це вперше бере такі дорогі помідори, накладає повний пакет мандаринів (кисло-солодка любов ще з дитинства) і печериці обирає не потемнілі з великих брудних ящиків, а фасовані, біленькі, шапочки одна в одну. Кульмінаційний момент настає тоді, як пенсіонерка зводиться навшпиньки й тягнеться по ананас, акційний, звичайно, але таки ананас! Дивне відчуття: і щирої усмішки стримати не можу, і зрадлива сльоза на очі накочується. На обличчі пенсіонерки – дитяча радість. Мабуть, довго вона не балувала себе подібними делікатесами. Так от, що потрібно для простого щастя. Цікаво, якщо по телевізору замість заяложеного “обіцяємо з наступного року підвищити пенсії”, статечний дядечко в чорному костюмі оголосить: “Видамо кожному пенсіонеру перед новорічними святами по ананасу”, рейтинг довіри до нього зросте?

Хтось вирішує запастися крупами на місяць, хтось дозволяє собі дорожчу пляшку молока, хтось несміливо бере з полиці чорну шоколадку на залишок, хтось планує сьогодні вперше скуштувати того розрекламованого твердого сиру. Кажу ж: єдиної тенденції немає. А от спільності пенсіонерок таки беззаперечні: справжня радість в очах, безмежна вдячність за допомогу та (це лише власна здогадка) обнадійливо-гірке “частіше б так” у думках.

Думаю: а що, хіба їхнє щастя не варте того, аби дійсно робити “так” частіше?

Юлія АНДРЯНИК.